Дні, які ми ніколи не забудемо... Частинка мого життя...

І ось, нарешті, сьогодні 30.04.Я тримаю квитки на поїзд до Івано-Франківська. Цього року ми покинули домівки вчасно і не запізнилися на поїзд.Ця ніч була остання спокійна, більше-менш цивілізована...

Прокинувшись ранком (1.05), я дивилась у віконце на ті далекі гори, прекрасні, але сурові, які в скорому майбутньому ми підкорюватимемо, та просила гарної погоди та надійних товарищів...

Дочекавшись автобуса, наша невелика сім'я на 10 днів, рушила до Верховини. В Яремче була запланована зупинка автобуса і ми мали змогу побачити, наскільки ж сурові та владні місцеві бабулі

Зареєструвавшись в ММК, ми вийшли на маршрут. Отже, ВПЕРЕД!

Погода була тепла та привітна до нас. В перший день ми пройшли доволі мало км і годин в 19.00 стали на першу ночівлю, яка була найсухішою та теплою. Але тоді ми про це навіть не підозрювали:).

"Встань пораньше, встань пораньше, встань пораньше…!”

І вже 2.05. Така погода зранку не свідчить ні про що добре… І дійсно, не пройшли ми й 1 км, сонечко сховалось, набігли хмаринки і зірвався вітер! І ось перший привал, на якому всі безжалісно поз’їдали видані ранком цукерки «Черномор»!

А он там далеко видно нашу невеличка мету: карпатська астрономо-метеорологічна обсерваторія на горі Піп-Іван, що була побудована для Варшавського університету в 1936-1938 рр. До 1939 року на ній проводили астрономічні та метеорологічні спостереження польські спеціалісти, а до 1941 року – співробітники Радянського Союзу

Нарешті, дійшли ми до обсерваторії, пообідали там, і попрощавшись з нею побігли далі, назустріч непогоді та пригодам. Дорога до ночівлі була не легкою, адже поривчатий вітер був нещадним до нас і з неба падали дощ зі шматочками льоду. І в додаток до цього, стояли ми в хмарі. Тропа була більш-менш видна, але іноді пропадала під снігом. І так то по тропі, то по слідах попередніх груп, ми дійшли до озера Несамовите. Це озеро льодовикового походження у Рахівському районі Закарпатської обл. Лежить на схилі г.Туркул (1933 м) масиву Чорногора на висоті 1750 м

Смачно повечерявши, залягли спати.

А ранком (3.05) почали сходження на Говерлу. Ніхто не казав, що буде важко! Піднімались схилом градусів 50, деякі навіть за траву чіплялись. А коли трави не було, то просто за сніг. Залишалось пару км, і ось Еверест став майже в 4 рази ближче до нас. Говерла була достатньо людною, як завжди; не було вітру та мало снігу. Переважною більшістю відвідувачів були росіяни та українці. Для деяких то було лише ознайомлення з нашою країною, а для нас ще й взятою вершиною. На неї зходили навіть жінки на підборах.

В цей день не дійшовши один перехід до запланованого місця ночівлі, заночували під г. Петрос. Але наступного дня наздогнали непройдені км, і к обіду спустилися до села Кваси. Попивши там квасу (оболонського :)), наче й сили нові з’явилися, потопали ми на г. Близниця. До неї був підйом спекотних 11 км, і в сідловині між двома Близницями ми заночували

Не встигли поставити палатку, як зірвався вітер, і приніс грозу. Вона хоч і була недовгою, але серйозною. Блискавки освітлювали палатку, що й не треба було ліхтариків, від грому земля здригалася… Якби палатку знесло, то лише з нами..! Ранком (4.05) вже піднялися на Велику Близницю і хутенько з неї спустилися. Були на Драгобраті, але без снігу і людей, як взимку. Поївши там огірки зі сметаною (наш сніданок), поспішили далі, бо йти ще багато! Попереду нас чекав Свідовецький хребет. З гори Трояська телефонували родичам, які за нас хвилювались.

А потім була гора Татарука, яку ми про себе назвали «Бідонна гора», адже на самісінькій горі був проржавілий бідон. Може в ньому пастухи влітку молоко зберігали, хто їх знає

Наступна ночівля була більш цивілізованою. Склалось так, що поруч з нами стояла група з Москви, і ми їх наче дражнили вечірнім борщем та салом))). Помившись, ми як нормальні люди залягли спати в теплі та сухі спальники.

Наступного дня (5.05) піднялися на гору Братківська З неї почалась і погана погода, і погіршився фізичний стан учасників (Тані та мене): в Тані боліло коліно, а в мене були роздерти ноги від мозолів. Потім були г. Гропа та г. Дурня. Звучить дуже смішно, але нам було не до сміху, адже проходити по ній було неможливо: можна було просуватися вперед лише розпихуючи жереб плечима

Як тільки почали спуск з хребта, нас стрімко стала наздоганяти велика чорна хмара. І ми тікали. В лісі вже зробили обідній привал, і рушили далі. Цього району ніхто не знав, і тому місце, де ми зупинилися на ночівлю, не знайшли на карті. Але наступного дня (6.05), коли вийшли до перевалу Легіонів, все нормалізувалось: ми йшли по вірній тропі!

На перевалі зустріли карпатську саламандру та коней, що мирно паслись під пам’ятником. Мабуть, цими стежинками не багато людей ходить, адже саламандра геть нас не злякалась, й діловито полізла по своїх справах.

І знову крутий підйом, і ми на хребті Таупширка. Йде дощик, туман, нічого не видно. Вже й куртка промокла, і ноги. А попереду гора Сивуля, вершину якої не видно, бо вона сховалась в густому тумані

Це була остання ночівля серед гір, на хребті. І ранок (8.05) був чудовим! Забравшись за останні вершини нашого маршруту ( г. Ігровець, г. Борєвка), ми почали стрімке скидання висоти. І ось перед вже місток через річку Лімниця, після якої вже починається село Осмолода. Тут, біля автостанції, і закінчилась наша спортивна частина походу

Години в 22.00 доїхали до Яремче, де привели себе в людський вигляд, і спокійно заснули, знаючи, що ранком не почуємо «Встань пораньше, встань пораньше, встань пораньше…!»

…18.15 і їдемо додому, в Київ. Зустрів він нас як завжди натовпом, галасом, але теплим відчуттям дому!